мама, привет.
я в порядке, меня кормят три раза в день. покупают сладкое к чаю и спрашивают про учёбу.
мам, у даши отличная семья. чем-то напоминает нашу, только папа с мамой разговаривают больше двух слов.
моя родная, я чувствую себя комфортно и даже привыкла к холоду. я чувствую себя как в каком-то сериале про крутых подростков, вот только у меня нет здесь друзей.
знаешь, мама, мне каждый раз страшно, когда я вижу, что в нашем городе тревога. боюсь, что ракета попадёт в наш дом, а ты ведь только недавно исполнила мою мечту.
мамочка, моя одежда пахнет другим порошком и я уже не помню, как пахнет наш дом. самое ужасное, я не помню, как пахнешь ты.
ма, меня никто не целую перед сном и когда даша в хельсинки, я засыпаю одна в комнате. ты же знаешь, как мне страшно спать одной.
мам, я согласна на то, чтобы костя работал каждый день и надоедал своими расспросами.
мне страшно, что мы действительно можем больше не увидеться, что что-то произойдёт.
страшно, что пришлось повзрослеть так рано.
да, мне уже 20, но я думала, что до конца бакалавриата я буду рядом с тобой.
мама, я помогаю по дому. прости, что не делала этого для тебя.
ты говоришь, что я стала сильнее тебя, но как же мне хочется посидеть с тобой в обнимку.
мамочка, ты такая красивая. у вас там тепло и ты уже можешь носить свои любимые юбки. жаль, что я не могу помогать тебе с выбором одежды.
возможно мне стоило остаться с тобой, но я не знаю, как было бы правильно.
мама, я безумно скучаю и не знаю как быть. мне нравится, когда ты готовишь нам завтрак. нравится, когда обнимаешь.
я нашла тут кинотеатр, но как я пойду без тебя туда?
мам, я в тепле и в уюте. сегодня меняли постель и ели вкусный обед. ты расстроишься, если узнаешь, что я кушала фасоль.
ма, я стараюсь быть сильной, но очень сложно. атмосфера в доме хорошая, семейная, но иногда трудно. очень сильно хочется домой.
надеюсь, что ты передаёшь галюсе от меня приветы и говоришь о том, как сильно я её люблю.
мам, наверное, я ещё ребёнок. оставлять тебя на платформе было крайне больно. было ощущение, что уезжаю на соревнования, но оно быстро пропало.
мама, ещё одна моя мечта осуществилась благодаря тебе, но, к сожалению, не в то время.
я ужасно скучаю и хочу вернуться.
забери меня.
я так хочу домой.

дякую кожному, хто залишає тут свої історії про війну.
це та пам'ять, що житиме вічно не лише у ваших серцях,
це та пам'ять, яка вимагає від нас, щоб ніхто і ніколи про це не забув.
давайте берегти її разом. 💙💛

ніч.
перед очима й досі стоять картини притулку для тварин у Бородянці. купи мертвих песиків, які лежать один біля одного. худі, поранені і покинуті…

день.
читаю новини про те, що більше не залишилось нічого від екопарку у Харкові і думають над тим, щоб приспати тих тварин, що залишилися, і просто не можу зупинити сльози.
тигри, леви, ведмеді…
я гуляла тими стежками та бачила кожного з них.

ця війна торкнулася усього навколо, знівечила їхні життя та саму суть.
суцільна розруха як в голові, так і навкруги.

і коли здається, що тебе вже ніщо не здивує і ти тримаєшся - кожного разу з'являється щось нове, що добиває.

боже, дай нам сил усе це пережити і не з'їхати з глузду.

My feelings can't find a place… It's not an end-of-the-world movie, it's 2022, the 21st century, the center of Europe.

I couldn’t even expect that the liberation of our territory would not be a good new, but the tragedy that befell us all.

It is hard to imagine how these people, my people, might have felt. I can only guess that, Save God, if I were there, I would probably wish I were dead. These crimes are not even against Ukrainians, they are crimes against all humanity, against what the word "humanity" means. This is genocide and atrocity.

I probably won't surprise most of my friends, but there's a small chance that someone who didn't know this before - will read this facts:

The following locations are pictured - Bucha, Irpen, Gostomel (Kyiv region):

- Male civilians of these cities were tortured (remember that we don’t know how long and how brutally they could torture all these people), then killed, shot.
- Girls, women, children (some of them under 10 years old) - were raped (for days), beaten up and then killed.
- There were cases of people set on fire (probably they were alive)
- Many elderly people were also shot
- Even their pets were shot

Of course we are not even talking about the fact that people were under constant bombardment in conditions of humanitarian disaster, without food and water…

If you still have not realized enough the scale of the tragedy - just imagine that the people on the photos - could have been your mother, father, daughter, your love and even your cat…

More than anything, I want every drop of spilled Ukrainian blood to fall heavily on the shoulders of every citizen of this piss-poor fucking hellhole for centuries…

Сьогодні волонтери нарешті змогли потрапити до притулку в Бородянці. П‘ятсот собак пробули там чотири тижні без води і їжі. Директорка притулку просто втікла і кинула їх помирати в агонії. Більша частина собак загинула. Ті, що вижили, в жахливому стані. Волонтерка ходила і, називаючи імена деяких загиблих собак, просила в них вибачення за те, що так сталося. На це неможливо дивитися без болю і сліз.
Говорила зі своєю студенткою, яка зараз знаходиться у вже звільненому селі. Дзвонила з номеру мами, бо її сім-картку забрали рашисти. Каже, що ще пощастило, що не забрали телефон або щось інше. Хоч там уже спокійно, а їм все одно страшно. Про Бучу, Гостомель, Ірпінь і Макарів я взагалі мовчу. Психіка людей, які вижили, зламана на все життя.
Вчора читала на майндвеллі пост якоїсь користувачки. Її чоловік спілкувався зі старим знайомим, який нещодавно повернувся з фронту. Той спочатку був у Києві, а потім у Маріуполі. Він бачив, як масово вбивають цивільних їхні війська (і він теж вбивав), як гинуть його товариші. Проте виправдовує це тим, що він захищав себе, свою сім‘ю і своє місто (а сам живе за тисячі км від кордону з Україною). І йому норм спиться. Він вважає, що все зробив правильно. Сам зізнався, що вони просили дати їм наказ стріляти на ураження, і їм давали накази вбивати і нищити все.
Сильну огиду викликав експеримент Ченда, де росіяни, бачачи наш прапор, обзивали його та українців лайливими словами. І найгірше те, що там були не тільки дорослі, але й діти років 10-12.
Племінниця моєї сусідки живе в Гостомелі. З 24-го лютого вона перебувала на роботі, вони там усі ховалися. Коли місто звільнили, вертатись їй було нікуди, адже її дому вже не було. Все, що в неї залишилося — це речі, які на ній були 23-го лютого.
Мої родичі з Харкова бояться вийти на вулицю, тому що людей, які виходять, одразу вбивають.
І це, звісно, не все горе, яке з усіх боків безперервно ллється. Його настільки багато, що від болю за всіх у мене зжимається щось в грудях і завмирає подих.
Росіяни зараз дуже обурені і ображені таким ставленням до них, кажуть, це несправедливо. Розкажіть краще про цю «несправедливість» людям, які втратили рідних, близьких та дім.

Я до последнего старалась не ненавидеть русских.
До Мариуполя.
До Чернигова.
До Бучи.
До Ирпеня.
До Гостомеля.
До пальбы по гражданским в своём родном Херсоне.

Смерть для них роскошь.

А с русскими солдатами пусть сделают то, что они сделали с украинцами.

В оккупированном Херсоне люди стоят в окружении рашистов с автоматами, танков и военных бронемашин, и поют гимн Украины. Не могу остановить слёзы.

коня, о котором отец по просьбе подруги заботился, убило. ту конюшню из гостомеля спалили, а в этой заморили голодом и постреляли.

я видела фотографии зоопарка. говорят, застрелили двоих бизонов.

если поднялась рука на животное, которое не несет опасности, что тогда они делали со всеми нашими людьми.

а мы думали, что 45 тысяч мешков для трупов, приказ о новых стандартах массовых захоронений и мобильные крематории - это они для себя везли. глядя на жженые автозаки с их мусорами и наших людей со связанными руками, очевидно, крематории были, чтобы этих людей никто не нашел.

наверное, конец света действительно наступил, и из ада вылезли черти

Пошёл второй месяц, многое устаканилось, привелось в порядок и уже под бой чего-либо ходишь в магазин, снимаешь видео для СБУ и даже не ссоришься с окружающими мародёрами, которые под шумок идут по одной из пословиц: "Кому война, а кому мать родная".
Короч, начал сливать уродов, которые торгуют у нас по району гуманитаркой. И ладно бы торговали по вменяемым ценам, но брать за тот же третий сорт макарон 100 гривен - немного перебор. Деньгами я не обделен, но только толку с них? Верно, потратить их некуда. Ни строительные, ни продуктовые - не шибко блещет чем либо. Но не суть. Справедливость где-то есть, да там воздастся.
Вчера бомбили цементный завод вакуумными бомбами. Интересное зрелище конечно и очередной запасённый гвоздь в голову всем тем, кто орёт по всем площадкам что бьют высокоточным оружием и только по военным целям. Более того, большой держак от лопаты в одно место тем, кто орёт что бьют свои же… Ну, были бы у нас такие технологии - было бы логично. Но наша страна не стояла бы с протянутой рукой за старенькими совковыми самолётами в кредит, будь у нас такие бомбы. Так что - не логично.
Отчасти плевать на тот цем-завод, он уже как память и хоть и является самым крупным в Европе, но уже лет 10 не работает на полную катушку. Всё таки некоторое сырьё из РФ было, да и в последнее время там цемент говнецо было, даже если покупать экспортный цемент 500-ой марки. В общем - деньги-деньги-деньги.
Одна хорошая новость, это то что так же вчера сбили СУ-34. Всего-то 36 миллионов долларов стоил самолётик. Всего-то несколько десятков квартирок в Москве можно было купить или выплатить зарплаты небольшому городку. Но - упыри пришли "асвабаждать". Если я раньше относился к людям из РФ нейтрально, то пропаганда логики всё же работает. Ибо каким же самоубийцей надо быть чтобы молчать как овца позорная, боясь вонючего штрафа 30к. А… Хотя да, РФ же богатейшая страна, её полезные ископаемые нужны Америке… Однако тратить триллионы рублей на войны и платить среднюю зп жителям в 30к - это по "Богатсски".
Но то фигня. Мне жаль людей из РФ. Искренне жаль. Вам сейчас жаль 30к рублей, что просто ничто в сравнении с ценами на газ (которым торгуют направо и на лево, а собственный народ обеспечен им разве что в больших городах). Да, я не говорю сейчас про Питер или Мск. Там с зп чуть по приличнее. Но рашка то не только в этих двух городах ведь. Где-то там тоже люди живут. И вот мне их жаль. Потому что не важно кто победит, рашка или Украина. Факт остается таким, что многие люди, которые потеряли семьи, сыновей и дочерей, матерей, жён… Вот они то оружие, которое не будет щадить.
К чему же я? А к тому, что теракт на Дубровке, который был от ваших "защитников" в 2002 году - это цветочки. Процитирую Лукашенко - будут ягодки. В ближайшие 10 лет будут гореть и взрывать обычные люди, которых так или иначе "ассимилировали" в "кризисные" зоны РФ. И пострадают люди. Обычные люди, дети, жёны. Отчаяние и злость ради мести - делают невозможное. И эта война положила полный конец "дружбе народов" даже для такого циника как я. Так как за месяц войны узнать как у меня дела удосужилась лишь одна девчонка, и та, которая из Владивостока. А вся шваль питерская и московская - да я уже и не думаю о ней. Гнильё рано или поздно начинает вонять и его убираешь из своей жизни тем самым вырастая над собой прежним.
Да, 24 февраля - это как "До!" и "После!". Раньше мне многое не нравилось в моей стране. Да как и многим в их странах. Но я пробовал, пробовал и пробовал. А сейчас я ни за что не собираюсь покидать свою землю и родину. Я родился тут и ни один рашист не сможет меня с моей земли прогнать. Просто потому, что в гостях хорошо, но дома - Лучше.

Після того, як «ліг» тейсті, я почала шукати альтернативу і зареєструвалася одночасно на саммері і майндвеллі. Так як на майндвеллі активність користувачів була вища, я, звісно ж, частіше заходила саме на цю платформу. Проте з‘явилося декілька «але». З початком війни на цій платформі все частіше з‘являються пости в стилі «путін не такий уже божевільний, таку людину можна було тільки спровокувати», «та Україні не перемогти у цій війні, українців лиш тішать фейками і вони всі вірять своїй владі, а ось у нас нашій владі мало хто вірить» (ага, ну звісно), «це все підступні Захід і США винні, вони просто хотіли нашу країну розібрати на частини, а ми взяли і напали першими», ну і все в такому стилі. Є рідкісні персонажі, які ще приправляють свої роздуми прикладами з історії та плоскими метафорами, від чого очі мимоволі закотуються вгору. Також цікаво спостерігати, як всі кричать про своє право мати і виражати думку на цій платформі, зате в той же час користувачам, з якими вони не згодні, всі дружно ставлять дизлайки (так, там є така фішка). До речі, адміністрація сайту теж активно банить користувачів, чия поведінка на сайті їм не сподобалася або хтось нажалівся, бо «зачепили наші (росіян) почуття». Часом божевілля виходить за такі межі, що коли у відповідь на пост про правоту путіна і його так званої «спецоперації» хлопець з Донбасу написав у коментах, що автор посту довбойоб, йому одразу ж приписали звання русофоба, а ще нагадали про бомбардування Донбасу протягом 8 років. А хлопця з Петербургу назвали їбаньком за заклики йти на мітинги і боягузом, бо він прибрав можливість ставити лайки або дизлайки під своїм постом.
Через усі ці склоки з платформи почали йти деякі користувачі, на що якась розумниця залила у прямий ефір пост зі словами пісні кіркорова, що було м‘яким натяком на «ну і валіть звідси вже». Щось дуже схоже російські блохери зараз постять собі у відповідь на вихід з їхнього ринку багатьох компаній. У них така реакція на все, мабуть, колективна там. А ще мене адміністрація забанила з невідомих мені причин, забрала у мене можливість ставити лайки і дизлайки та постити щось у прямий ефір. Певно, дуже чутливому чуваку не подобалося, що під його ахінеєю я часто ставила дизлайки, і побіг на мене жалітися. Думаю, це він і мав на увазі, коли писав мені, що часто бачив, як «люді патом сожалєют послє содєянново, кагда уже поздно!!!» Насправді це рофл. Він цю дурню на серйозних щах писав мені, коли я йому зауважила, що йому ця наша Україна така велика в очах, що він готовий приплести її в коментарях ледь не під кожним постом, аби полити лайном.
Це я все до чого. Всі ці спостереження штовхають мене на один висновок — вони всі там однакові. Коли дівчина з Києва пише про обстріли і страх, майже ніхто не реагує, коли хтось написав про припинення роботи спотіфая або гноблення росіян, то всі одразу прибігають погоджуватися і підтримувати один одного, кажучи, як це все несправедливо. Ми різні. І завжди такими були. Не потрібно звинувачувати Захід або США у розпалюванні ворожнечі, самі люди з цією задачею чудово справляються.